Текст бизнес-книги "Економіка XXI: країни, підприємства, людини"

Автор книги: Олексій Геращенкo

Раздел: Экономика, Бизнес-книги

Чудовий актор Рассел Кроу отримав премію Оскар за кращу чоловічу роль у фільмі «Ігри розуму». Трагедія життя геніального Джона Неша, який страждає на психічні хвороби, настільки зачіпає струни душі, що питання економіки вже точно йдуть на другий план. Мало хто після перегляду фільму починає цікавитись, а за що, власне, Джон Неш отримав найвищу нагороду – Нобелівську премію в галузі економіки.

Свій геніальний математичний дар Неш звернув на теорію ігор – спеціальний розділ математики, що знаходить своє місце також і в описі поведінки людей. У теорії ігор існують так звані ігри з нульовою сумою та ігри з ненульовою сумою. Що це таке? Уявіть собі, що ви зібралися з друзями в кімнаті і граєте в якусь гру на гроші. Скільки б ви не грали, сума грошей, що знаходяться в кімнаті, не збільшиться і не зменшиться. Сума всіх виграшів одних людей буде дорівнювати сумі всіх програшів інших людей. Подібні ситуації зустрічаються і в економіці, наприклад, на ринках купівлі-продажу валюти (Forex) або в бюджетній політиці держави, коли збільшення бюджету від збору податків буде означати, що одні суб’єкти втратили у вигляді додаткових податків стільки ж, скільки інші придбали у вигляді витрат бюджету.

Але часто в економіці зустрічаються й ігри з ненульовою сумою. Саме вони й зацікавили Джона Неша. Розгляньмо подібну гру на прикладі.

У даній таблиці описана «гра», ситуація, досить типова для нашого життя взагалі і для економіки зокрема. Уявіть собі, що вам потрібно повністю довіритися комусь (наприклад, це спільна діяльність, що обіцяє потенційну вигоду). У разі недовіри кожен з нас прийде до посереднього результату (наприклад, отримає по одній тисячі гривень), адже ми не об’єднали наші зусилля. У разі спільної діяльності можна отримати десять тисяч гривень, при цьому кожен, скориставшись довірою, може привласнити їх собі. У разі ж чесної гри до кінця кожен отримає по п’ять тисяч гривень.

Подивімося на цю ситуацію з точки зору моделі «нехай кожен робить кращий вибір для себе». Якими мають бути думки людини, що оцінює свій вибір?

Якщо вона може вчинити зі мною нечесно, то мені треба не довіряти їй, інакше я залишуся ні з чим. Якщо ж вона довірятиме мені, то мені знову-таки вигідніше не довіряти їй, щоб забрати всю суму – 10 тисяч. В обох випадках мені краще не довіряти. Так я і зроблю.

Адам Сміт стверджував, що, діючи у власних інтересах, індивід сприяє інтересам суспільства в цілому. Джон Неш показує, що існує маса прикладів, коли це правило не спрацьовує. Діючи суто в своїх інтересах, індивід втрачає відносно своїх потенційних можливостей.

Така ірраціональна категорія, як довіра, виявляється вельми впливовою в частині потенційного досягнення результату. Також вибір рішення зміниться в тому разі, якщо він створює інший дуже важливий і цінний актив, не вказаний в таблиці, – репутацію. В цьому випадку поведінка може значно змінитися. Розуміння необхідності формувати свою репутацію разом із припущенням, що для нашого контрагента репутація також важлива, приведе нас в точку (5; 5). Прозорість, відкритість до співпраці, відповідальність і повага виявляються в цьому випадку не абстрактними моральними принципами, а чинниками, що формують довіру і призводять до якісно інших результатів взаємодії. Як бачимо, економіка залежить від наших думок, нашого сприйняття, нашої відповідальності.

Студенти економічних спеціальностей вищих навчальних закладів досі вивчають мікроекономіку. Основою і точкою відліку в ній є людина раціональна й виважена. Для купівлі хліба й води, для придбання чайника й автомобіля, для багатьох інших цілей вона, людина, вибудовує в голові оцінку отриманих вигід від придбання, власну корисність і порівнює з альтернативною корисністю, яку можна отримати за ті ж гроші.

Якщо картина, описана вище, вам здалася дещо штучною – знайте, ви не самі. Психологи Деніел Канеман і Амос Твєрскі, вивчаючи, як працює людський вибір, дійшли висновку, що раціональність, закладена в основу економічних теорій, так і залишається кабінетно-навчальною. Живі люди емоційні й ірраціональні. Вони не знають, що таке «корисність», «гранична корисність» і часто поводяться зовсім не так, як наказує їм економічна теорія. Ми платимо за бренди, емоції, суб’єктивну довіру, впевненість та інші подібні якості. Ми можемо вчинити так, а можемо інакше під впливом зовнішніх обставин і настрою. Строго намальована, теоретично обчислена крива нашого попиту може пройти на графіку досить далеко від реального попиту в житті.

Не можна сказати, що дослідники збудували стрункий доказ нової парадигми. Радше, вони зруйнували будівлю старої. Поведінкова економіка є сучасним трендом. Зрозуміти економіку, зрозумівши людину, – схоже, це довгий і тернистий шлях. Не маючи точки опори, економіка продовжує спиратися на старий інструментарій, правда, з чимдалі більшим сумнівом, щораз озираючись на часто несподівані висновки поведінкової економіки.

Щоб зрозуміти, як це «працює», уявіть собі таку ситуацію.

У вас є 3 гривні. І ви мусите отримати ще одну, четверту. Хтось пропонує вам варіант: зіграти у гру «орел – решка». Вгадаєте, як впаде монета, – отримаєте відразу 2 гривні, не вгадаєте – залишитеся при своїх 3-х. Можете взагалі відмовитися від гри, тоді отримаєте одну гривню до своїх трьох. Будете грати?

Другий варіант наступний. У вас є 5 гривень. Ви мусите віддати одну. І знову хтось пропонує вам «орел – решка». Тепер при вгадуванні збережете свої 5 гривень, при невгадуванні віддасте 2 гривні. Якщо відмовитеся грати, віддасте одну і будете з чотирма.

Відсоток людей, що погоджуються зіграти, в першому випадку набагато вищий, ніж у другому. Проаналізуймо, як має приймати рішення раціонально мислячий суб’єкт.

Розписавши всі варіанти вибору, ми зрозуміємо, що це не дві різні ігри, а насправді одна. Це говорить про те, що здатність оцінювати результати людиною значно переоцінена. В іншому випадку відсоток вибору «грати / не грати» не залежав би від формулювання. Чому ж відсоток згодних грати при другому формулюванні значно нижчий? Це ефект страху втрат. Людина вкрай болісно ставиться до поразок і втрат. Переформулюйте для неї умови, щоб вони сприймалися не як втрата, а як базовий нормальний результат, і її поведінка зміниться. Слова і формулювання важливі. Пам’ятаєте, як Кейнс говорив про зростання номінальної зарплати і про те, що зниження реальної зарплати при зростанні номінальної сприймається не так болісно? Тут ідеться про те саме.

Хочете, щоб людина боялася, – формулюйте як потенційну втрату. Хочете, щоб прагнула і була мотивована, – формулюйте як можливість.

Іншим психологічним феноменом, який ми часто зустрічаємо у своєму житті, є закон малих чисел. Невелика кількість повторюваних успіхів в тій чи іншій сфері, так само як повторювані кілька разів поспіль невдачі, змушують нас виводити внутрішнє правило. Ми в нього щиро віримо, хоча розуміємо, що невелика кількість випробувань не є підставою для виведення закономірності. Але мало хто, як Томас Едісон, буде настільки упертий – він створив електричну лампочку після понад двох тисяч невдалих спроб. Адже нам зазвичай вистачає трьох-чотирьох, чи не так?

Виводити економічні закономірності (для економіки «закономірності» – точніше формулювання, ніж «закони») для настільки залежного від подачі інформації суб’єкта, як людина, непросто, правда ж?

Поведінковий тренд, швидше за все, залишиться найпотужнішим у XXI столітті. Для його вивчення підтягується база з абсолютно різних галузей. Так, медичне обладнання для проведення магнітно-резонансної терапії використовується для розуміння тих процесів, які відбуваються в мозку людини для прийняття рішень, у тому числі економічних. У своїй книзі «Нейроменеджмент» Чарльз Джейкобс повідомляє про наступний дивовижний факт, який вдалося встановити. Уявіть собі, що вас запитали, чому ви зробили щось так, а не інакше. Ви наводите якісь аргументи, на підставі яких нібито дозріло ваше рішення. Так от, виявляється, це все самообман. Ми спочатку приймаємо рішення і тільки потім його обґрунтовуємо. А не навпаки. Якщо ви говорите: «Тому я вирішив…», це неправда. Ви спочатку вирішили, а потім стали вибудовувати логіку і перевіряти ваше рішення. Так, якщо логіка зовсім «не працює», то ви можете відмовитися від свого рішення, яке не пройшло перевірку. Але саме відмовитися, а не «вивести» рішення з аргументів.

Формулювання 1. Можна послати маленький катер, він швидкий і точно встигне. Але в нього влізе 200 з 400 осіб, решта гарантовано загинуть. Або послати великий. Чи встигне він – 50/50, але якщо так, то врятує всіх.

Формулювання 2. Можна послати великий катер, якщо він не встигне, а це 50/50, то всі загинуть. Якщо послати маленький катер, то 200 осіб гарантовано будуть врятовані.

Який варіант ви обираєте?

Саме питання виглядає дещо парадоксально. Яким чином можна здобути світове визнання в економіці, не знаючи її основ? Хіба що ти, не зашорений чужими уявленнями, запропонував підхід, повз який ішов магістральний напрямок науки.

Ізраїльський психолог Даніель Канеман цікавився тим, як люди приймають рішення, зокрема, й рішення економічні. Його дослідження перевернули уявлення про те, чого ми хочемо насправді, як оцінюємо інформацію, які уроки робимо з помилок. Але ж такі прості й зрозумілі економічні категорії, як попит, пропозиція, ціна, вартість, – це наслідок нашого ставлення до цінності речей, наших бажань і врешті-решт наших рішень. Математична економіка брала за основу не просто «людину розумну», а людину раціональну, а отже, передбачувану. Розгляд економічних доктрин під ракурсом психології прийняття економічних рішень відкрив абсолютно нові аспекти в розумінні «людини економічної», заодно зробивши цілий ряд існуючих описових моделей лише красивою конструкцією, що існує у вакуумі суспільства, позбавленому реальності у вигляді людської ірраціональності. Тож свого роду торжеством і підтвердженням економічної ірраціональності стало й те, що вперше в історії у 2002 році нобелівським лауреатом в галузі економіки було оголошено людину без базової економічної освіти – Даніеля Канемана.

Чи не було це випадковістю? Останні прориви в розумінні економіки кажуть, що ні. Біхевіористичний тренд є, можливо, найсильнішим в сучасній економіці, змушуючи стрункі наукові моделі озиратися на суб’єкта, який врешті-решт саме їх і продукує своєю поведінкою. Підтвердженням цього стало те, що лауреатом «нобеля»-2015 став британський і американський поведінковий економіст Ангус Дітон.

До речі, свого часу Дітон і Канеман вирішили серед іншого дослідити, наскільки вагомою є кореляція між тим, що людина почувається щасливою, і тим, яким є її дохід. Для цього було опитано понад 450 тисяч сімей. Чи є в грошах щастя? Дослідниками було отримано відповідь, яку можна інтерпретувати як «в певних випадках – так, а в певних – ні». Насправді зростання матеріальних статків дійсно підвищує оцінку людьми свого рівня задоволення життям, проте лише до певного рівня. Так, у США після того, як доходи домогосподарства стають більшими за 75 тисяч доларів на рік на всю родину, подальший ріст добробуту вже переважно не відображається у вигляді додаткової задоволеності якістю життя.

Якщо зважити на те, що середнє домогосподарство в США складається з 2,5 осіб, а частка заробітних плат і доходів приватних підприємців у ВВП становить близько 60 % ВВП, то цей «чарівний рівень щастя» в середньому досягається при ВВП на душу населення в розмірі 75 / 2,5 / 0,6 = 50 тисяч доларів США. На цьому рівні гроші перестають бути настільки впливовими. Звісно, що це досить «груба» оцінка, але вона показує орієнтири «матеріального світу грошей», долаючи який вже варто думати не стільки про економічне зростання, скільки про всебічний розвиток – навколишнє середовище, рівність, гармонічне співіснування зі світом, якість освіти, продовження тривалості життя, вільний час для особистісного розвитку тощо. «Не в грошах щастя», – дійсно актуальний вираз, проте після досягнення певного грошового показника.

Хтось може сказати: «А що такого важливого насправді вони дослідили?» Насправді ж навіть із спрощеного розуміння цієї цифри в 75 тисяч доларів на сім’ю на рік у США можуть бути зроблені висновки для провадження економічної політики. Так, є зрозумілим, що доходи, які перевищують вказані, можна досить сміливо оподатковувати за відносно великими ставками. В той же час використання прогресивних ставок оподаткування для доходів, які є суттєво нижчими, може бути недоцільним. Також стає очевидним, що країні, яка розвивається, в жодному разі не можна сліпо копіювати ті системи й інструменти, які працюють у розвинутих країнах, припускаючись помилки: «якщо там це працює і вони успішні, то, роблячи те саме, й ми станемо успішними». Бо часто коректна логіка виглядає, як, «ставши успішними, вони можуть дотримуватися саме такої політики, яку не могли дозволити собі на етапі розвитку». Тож коли йдеться про соціальну політику і добробут для всіх, то не можна просто запозичити її з Швейцарії і Фінляндії, для яких високі темпи економічного зростання є другорядними порівняно з іншими задачами.

Дослідження Дітона і Канемана справило неабиякий ефект не лише на макроекономічну політику, а й на сприйняття на рівні корпорацій. Багато хто з власників сучасних корпорацій почав реалізовувати цей підхід на практиці, підтягуючи співробітників до «щасливого рівня», натомість заміняючи для топ-менеджерів матеріальну винагороду іншими факторами, змінювати стиль управління компанії, а також обмежувати і власні дивіденди, надаючи перевагу довготерміновому розвитку.

Іншим важливим дослідженням Дітон показав, проаналізувавши великі масиви даних, що фінансова допомога найбіднішим країнам часто не розв’язує їхні проблеми, а, навпаки, загострює їх. Набагато кориснішим для подолання нерівності в світі є зняття бар’єрів для імпорту технологій та вільної трудової міграції. Легкі гроші не стільки збільшують добробут широких кіл населення, скільки часто подовжують термін перебування у владі корумпованих чиновників. При таких висновках спадає на згадку й стиль існування української економіки, яка функціонує ніби між траншами кредитів МВФ.

Дослідження Дітона кажуть нам – хочете зрозуміти, як функціонує глобальна економічна система, йдіть до живої людини з її мотивами, діями й навіть впливом на економічну статистику, бо за складними графіками й пошуком закономірностей у них іноді можна відірватися від реальності. Будь-яка економічна теорія має кореспондувати з тим, що ми бачимо за вікном у повсякденному житті. Будь-яка модель є неповним описом життя, коли ми відкидаємо заради спрощення низку факторів, тож до неї варто ставитися з певною долею сумніву й скептицизму. Моделі мають властивість працювати лише деякий час, допоки ті фактори, які ми першочергово відкинули, не починають збільшувати свою вагу. Звісно, буде невірним зробити висновок, що оскільки моделі, які описують економічне життя, неідеальні, то й не варто ними користуватися. Поведінкова економіка каже, що в центрі цих моделей має стояти людина, а самі моделі не «видадуть на-гора» конкретне рішення, скоріше, напрямок руху.

Реформи в Україні буксують, можливо, й через те, що суспільство є вкрай неоднорідним. Його пасіонарна частина, що є меншістю, становить не більше 15 % всього населення, натомість понад 85 % живуть патерналістськими консервативними настроями. Досягнути сталого економічного зростання в такому суспільстві – надважка історична задача, адже змінювати країну має активна меншість, а повірити їй та демократично підтримати пасивна більшість, що часто стоїть ледь не на протилежних позиціях і баченні.

Саме критична маса активних людей здатна змінити реальність, переломити хід історії, надати імпульс розвитку. Саме вивільнення енергії таких людей є задачею, яку вбачає основною поведінкова економіка.

Одна з великих невщухаючих суперечок – це роль урядів в управлінні економікою. «Ми не можемо витратити більше, ніж заробили», – кажуть ліберальні монетаристи. «Ми не можемо заробити більше, ніж витратимо», – відповідають кейнсіанці, закликаючи долати кризи активним інвестуванням з боку держави ціною дефіцитного бюджету.

Суперечка ця дуже непроста. У короткостроковому періоді зазвичай виграють кейнсіанці, створюючи нові робочі місця і знижуючи безробіття, щоправда, часто ціною зростання державного боргу. Але ця політика несе проблеми в довгостроковому плані. Щоб профінансувати дефіцит бюджету, уряди часто беруть у борг. Накопичені борги згодом «тиснуть» на економічне зростання. Монетаристи говорять про те, що, беручи в борг, уряд витісняє приватні інвестиції. Хтось міг інвестувати сам, але зволів просто дати в борг уряду (як правило, через купівлю облігацій внутрішньої державної позики).

Серед сперечальників і сьогодні можна знайти видатних мислителів, які стали нобелівськими лауреатами.

У той самий час позиції сперечальників значно зблизилися. Так, фінансова криза 2008–2009 років чітко показала, що повна відсутність регулювання і свобода банкрутства працюють далеко не завжди. Крах інвестиційного банку Lehmann Brothers запустив цунамі світової кризи. І згодом інші великі банки вже «рятувалися», інакше повалилася б уся світова фінансова система. У кризові роки більшість країн жило з дефіцитом бюджету, підтримуючи споживчий попит. Тобто використовували кейнсіанські ідеї. Але робили це монетаристськими методами, збільшуючи грошову масу в обігу і знижуючи процентні ставки. Ми ще поговоримо про ці інструментарії в нашій книзі.

Сьогоднішні економісти, навіть обстоюючи свої погляди, практично переконані – ідеальної системи просто немає. Неідеальною є природа самої людини. Економіка як похідна від цієї природи також не може бути ідеальною.

На нас чекатимуть радості і втрати, підйоми і розчарування. Економіка – це частина нашого життя. Важлива частина наших потреб.

Частина нашого життя, без якої не обійтися. І ми постараємося пізнати її краще.

Із третього світу в перший. Кому і чому вдалися економічні прориви

«Із третього світу в перший» – так називається книга прогресивного сінгапурського диктатора Лі Куан Ю.

Диктатора? Саме так.

Уявіть собі, що є невелика кількість людей, здатних дивитися й бачити далі за інших. Більш того, безумовно, вони є. У чому проблема цих людей? Як правило, вони становлять меншість, а значить, спроби провести зміни демократичним шляхом для них будуть закінчуватися невдачею. Більшість не побачить кінцевої точки довгого шляху, заради якої в дорозі доведеться несолодко.

Реформи, зміни в країні, глобальна перебудова часто вимагають авторитарних рішень. З іншого боку, лише меншості диктаторів ці позитивні зміни вдаються, адже до одноосібної влади в країні набагато частіше приходять короткозорі мрійники, ніж далекоглядні візіонери.

Демократичний шлях реформ зазвичай дуже довгий. Він вимагає консенсусу, вимагає прийняття суспільством. Найчастіше це призводить до компромісів, які пом’якшують реформи, роблять їх менш інтенсивними, половинчастими. Коли суспільство не готове, демократія вимагає чекати і проводити зміни лише при достатньому рівні прийняття.

Усвідомлення того, що ані тоталітарний, ані демократичний шляхи не дають гарантованого успіху, є важливим. Іноді глобальній перебудові країни сприяють історичні обставини – умови, за яких люди готові перебудуватися повністю. Так було в постсоцтаборі Східної Європи, так було в післявоєнній Німеччині. Іноді глобальне переформатування здійснюється завдяки певним національним рисам. Так, в азійських країнах реформи здійснювалися диктатором, але люди готові були змиритися і чекати, вони ставилися до нього як до імператора.

Деякі люди вважають розрив у рівні життя в різних країнах свого роду змовою, але досвід країн, котрі не тільки подолали бідність, а й вирвалися в лідери економічного розвитку й добробуту, спростовує це. Кожна країна здатна стати економічно успішною. Спробуймо оцінити досвід тих, кому вдавався цей шлях, знайти в ньому ті чи інші характерні риси.

Принижена, зруйнована, переможена і розділена. Під гнітом репарацій і загального осуду. Навряд чи 1945 року той шлях, що пройшла Німеччина, ставши фактично країною номер один в Європі, міг здатися не фантастикою, а чим-небудь ще.

Відновлення післявоєнної Німеччини часто асоціюють з канцлером Конрадом Аденауером. І це вірно. Цьому великому політикові німці багато чим завдячують. Але економічні досягнення Німеччини навряд чи можна пов’язати з його ім’ям. Аденауер говорив про економістів як про людей, що після смерті хворого після довгого дослідження можуть встановити причини його смерті.

Набагато менш відомим в широких колах неекономістів є ім’я Людвіґа Ергарда. Саме з цим ім’ям пов’язують економічні реформи, що дозволили Німеччині не просто повернутися до вищої ліги, а фактично стати провідним світовим гравцем (4-та економіка світу 2013 року після США, Китаю, Японії за номінальним значенням ВВП).

Розгляньмо ситуацію, з якої Німеччина «стартувала» після Другої світової війни.

«Це був час, коли ми в Німеччині займалися обчисленнями, згідно з якими на душу населення припадало раз на п’ять років по одній тарілці, раз на дванадцять років – по парі черевиків, раз на п’ятдесят років – по костюму. Ми розрахували, що тільки кожне п’яте немовля може бути загорнуте у власні пелюшки і що лише кожен третій німець може сподіватися бути похованим у власній труні».

Ця фраза Ергарда переносить нас у реалії кінця 40-х – початку 50-х. Уявіть себе на місці людей, яким два десятки років до того щодня говорили про вибраність і винятковість арійської раси і які прийшли до страшної злиденності. Яким чином Німеччині вдалося досить швидко повернутися до зразкової економіки й створити справжнє економічне диво?

В основі реформ лежало кілька принципів:

– грошова реформа і відмова від державного регулювання цін, марка як надійний платіжний засіб;

– була заявлена неоліберальна модель, але фактично реалізовувався соціально-ринковий сценарій з досить вагомою роллю держави; сам Ергард вважав це компромісом з реальністю, коли соціалістичні ідеї домінували;

– обмеження державних витрат і умови для розвитку підприємницької активності;

– нова технологічна основа завдяки плану Маршалла;

– заохочення підприємницької активності;

– земельна реформа;

– політична воля Конрада Аденауера для «прикриття» реформ.

Французькі економісти Жак Зюефф і Андре П’єтр описали свого часу результати реформ: «Чорний ринок раптово зник. Вітрини вщерть наповнилися товарами, фабричні труби задиміли, а на вулицях снували вантажівки. Всюди мертва тиша руїн поступилася місцем шуму будмайданчиків. І яким би дивним не був розмах цього підйому, ще більше дивувала його раптовість. Він почався у всіх областях економічного життя в день валютної реформи ніби за ударом дзвонів… Ще за вечір до того німці безцільно тинялися по містах, щоб абияк добути мізерну їжу. Наступного дня всі думали про те, що б виробляти. Ввечері їхні обличчя висловлювали безвихідь, а зранку вся нація з надією дивилася в майбутнє. Тому немає сумнівів в тому, що вирішальний підйом в німецькій економіці почався з валютної реформи».

Ліберальна модель економіки з низкою компромісів в частині забезпечення найбільш незахищених верств населення, помножена на німецьку працьовитість, дала неймовірний результат, коли в Німеччині темпи зростання економіки впродовж кількох десятиліть залишалися найвищими в Європі.

Чи була політика Ергарда універсальною або Німеччині частково пощастило? Так, зовнішні чинники також грали на боці німців.

План Маршалла допомагав відновленню економіки, війна в Кореї дозволила посісти ведучі позиції в експорті зброї. Але все ж внутрішні обставини були головною рушійною силою – німці відверто хотіли жити гідно і готові були заради цього працювати багато і сумлінно.

Об’єднання Західної і Східної Німеччини 1990 року зробило країну явним лідером нової Європи, локомотивом економіки ЄС.

Кілька фактів про сьогоднішню економіку Німеччини: