Текст бизнес-книги "Психологія спільнот і аналіз людського "Я""

Автор книги: Зигмунд Фрейд

Раздел: Личностный рост, Книги по психологии

ІІІ. Інші оцінки колективного душевного життя

Ми скористалися викладом Лебона як вступом, оскільки він, надаючи великого значення несвідомому душевному життю, цілком суголосний нашим власним психологічним поглядам.

Але ми змушені сказати, що власне жоден із постулатів цього автора не є чимось новим. Все те, що знеособлює й принижує, що він говорить за прояви масової свідомості, вже було виголошено до нього іншими авторами з такою ж визначеністю й такою ж ворожістю; все це неодноразово вже повторювалося від найдавніших часів літератури мислителями, державними людьми й поетами[7]7
  Див. текст і покажчик літератури в «Psychologie der Kollektivitӓten» B. Kraskovic (молодший). Переклад з хорватської Siegmund von Posavec’a. Vukovar, 1915.


[Закрыть]. Обидва постулати, в котрих містяться найважливіші погляди Лебона, постулат про колективне сповільнення інтелектуальної діяльності й постулат про підвищення афективності в натовпі, були нещодавно формульовані Сігеле[8]8
  Див. Walter Moede, «Die Massen-und Sozialpsychologie im kritischen Überblick», Zeitschrift fur pӓdagogische Psychologie und experimentelle Pӓdagogik von Meumann und Scheibner, XVI, 1915.


[Закрыть]. Особливостями викладу Лебона залишаються лише обидва погляди несвідомого й порівняння з душевним життям первісних народів. Але й вони, звісно, проголошувалися часто й до нього.

Але більше того: опис і оцінка масової свідомості у тому вигляді, в якому їх пропонують Лебон та інші автори, зовсім не залишилися непохитними. Немає жодного сумніву в тому, що всі ці раніше описані феномени масової свідомості були правильно відзначені; але можна відзначити також і інші, діаметрально протилежні прояви спільноти, на підставі яких можна дати набагато більш високу оцінку масової свідомості.

Вже Лебон був готовий визнати, що за деяких обставин моральність натовпу може бути вищою, ніж моральність індивідів, з котрих він складається, і що лише натовп здатен на величезну безкорисливість і самопожертву.

«Особисте зацікавлення дуже нечасто буває могутнім рушієм у натовпі, тоді як у окремого індивіда воно посідає чільне місце».

Інші вважають, що взагалі лише суспільство є інстанцією, котра встановлює індивіду норми моральності, тоді як окрема людина зазвичай відстає у певному розумінні від цих великих вимог, або що за виняткових станів у натовпі виникає феномен захоплення, завдяки якому можливі чудові вчинки спільнот.

Щоправда, стосовно інтелектуальної діяльності слід визнати, що найважливіші результати розумової праці, відкриття, що викликали значні наслідки, вирішення проблем – все це доступне лише індивіду, котрий працює на самоті. Але й душа спільноти здатна на геніальну духовну творчість, як це доводить перш за все мова, потім народна пісня, фольклор і т. ін. А крім того, невідомо, скільки мислителів і поетів зобов’язані своїм натхненням тій спільноті, у котрій вони живуть; можливо, вони є швидше виконавцями духовної роботи, у котрій одночасно беруть участь інші.

З огляду на ці помітні суперечності здається, що робота психології спільнот повинна лишитися безрезультатною. Однак легко знайти вихід, що давав би нам надію щасливо вирішити завдання. Під спільнотами, ймовірно, розуміли найрізноманітніші утворення, що потребували відокремлення. Виклад Сігеле, Лебона та ін. авторів стосуються недовговічних спільнот, що утворюються нашвидкуруч з індивідів різного роду, об’єднаних скороминучим зацікавленням. Поза сумнівом, що характер революційних спільнот, а особливо Великої французької революції, справив вплив на їх зображення. Протилежні твердження ґрунтуються на оцінці тих стабільних спільнот чи тих суспільств, у котрих люди проводять своє життя, котрі втілилися в суспільні інституції. Спільноти першого типу співвідносяться з другими так, як короткі, але високі хвилі – з довгими хвилями, що утворюються на неглибоких місцях.

Мак Дугал, котрий спирався у своїй книзі «The Group Mind»[9]9
  Cambridge, 1920.


[Закрыть] на цю ж саму згадану вище суперечність, знаходить її вирішення в організаційному моменті. У найпростішому випадку, каже він, спільнота (group) не має взагалі жодної організації або має організацію, що не варта уваги. Він позначає таку спільноту як натовп (crowd). Однак він визнає, що натовп людей зібрати нелегко, без того щоб у ньому не утворилися, принаймні, першопочатки організації, що саме в цих простих спільнотах особливо легко помітити деякі основні факти колективної психології. Для того щоб із випадково зібраних учасників людського натовпу утворилося щось на зразок спільноти в психологічному розумінні, необхідною умовою є деяка спільність індивідів одне з одним: спільний інтерес до об’єкта, однорідне почуття в певній ситуації і (я б сказав, внаслідок цього) певна міра здатності справляти вплив одне на одного. (Some degree of reciprocale influence between the mem-bres of the group). Чим сильніша ця спільність, тим легше утворюється з окремих людей психологічна спільнота й тим дивовижніше проявлятиметься демонстрація масової свідомості.

Найдивовижнішим і в той же час найважливішим феноменом спільноти є підвищення афективності, що з’являється у кожного індивіда (exaltation or intensification of emotion). На думку Мак Дугала, можна сказати, що навряд чи за інших умов афекти людини сягають такого рівня, як це відбувається в спільноті, і, таким чином, учасники зазнають приємних відчуттів, коли втрачають почуття свого індивідуального відособлення, віддаючись безмежно своїм пристрастям і зливаючись у цьому зі спільнотою. Таке захоплення індивідів Мак Дугал пояснює, спираючись на так названий ним «principle of direct induction of emotion by way of the primitive sympathetic response», тобто на вже відому нам заразливість почуттів. Суть полягає у тому, що помітні ознаки афективного стану здатні викликати автоматично той же афект у спостерігача. Цей автоматичний гніт буде тим сильніший, чим у більшої кількості людей спостерігатиметься одночасно цей афект. Тоді в індивіда замовкне критика, й він дасть затягнути себе в цей афект. Але при цьому він підвищує збудження інших індивідів, що вплинули на нього, і таким чином підвищується афективний заряд окремих індивідів шляхом взаємної індукції. При цьому, поза сумнівом, діє щось на зразок нав’язливої ідеї зрівнятися з іншими, чинити заодно з багатьма. Грубіші й простіші почування мають більше шансів поширюватися таким шляхом у натовпі.

Цьому механізмові підвищення афекту сприяють ще деякі інші впливи, що виходять зі спільноти. Спільнота справляє на індивіда враження необмеженої сили й нездоланної небезпеки. Вона на одну мить стає на місце всього людського суспільства, що є носієм авторитету, чиїх покарань бояться, в догоду котрому накладають на себе стільки сповільнень. Інколи небезпечно знаходитися у протиріччі з нею і, навпаки, безпечно наслідувати приклади, що оточують і, якщо треба, то навіть «вити по-вовчому». Скоряючись перед цим новим авторитетом, треба вилучити з діяльності свою попередню «совість» і піддатися при цьому спокусливій перспективі отримання задоволення, що є результатом скасування сповільнень. Як наслідок, в цілому не так вже й дивно, коли ми дізнаємося, що індивід у спільноті чинить такі речі, від яких він би відвернувся за своїх звичайних життєвих обставин, і ми можемо навіть сподіватися, що ми таким шляхом проллємо деяке світло на ту темну сферу, яку зазвичай огортають загадковим словом «навіювання».

Мак Дугал теж не заперечує проти постулату про колективне сповільнення інтелектуальної діяльності у спільноті. Він говорить, що нижчий інтелект опускає до свого рівня вищий; і той сповільнюється у своїй діяльності, оскільки підвищення афективності взагалі створює несприятливі умови для правильної розумової роботи, оскільки індивіди залякані спільнотою і їх розумова робота не вільна, а також оскільки у кожного індивіда зменшене усвідомлення відповідальності за свої вчинки.

Загальна думка про психічну діяльність у простій, «неорганізованій» спільноті лунає від Мак Дугала не більш дружньо, ніж від Лебона: вона надміру збуджена, імпульсивна, пристрасна, непостійна, непослідовна, нерішуча й при цьому легко переходить до крайнощів; їй доступні лише брутальніші пристрасті й простіші почування; вона надзвичайно вразлива, легковажна у своїх судженнях, нестримна у своїх думках, сприйнятлива лише до найпростіших і найнедосконаліших висновків і аргументів. Її легко спрямовувати й залякувати, вона не має усвідомлення провини, самоповаги й відчуття відповідальності, але вона готова перейти від усвідомлення своєї сили до всіляких злочинів, на котрі ми можемо очікувати лише від абсолютної й безвідповідальної сили. Отже, вона поводить себе швидше як невихована дитина чи як пристрасний дикун, що вирвався на волю в чужій для нього ситуації; в гірших випадках поведінка спільноти схожа більше за все на поведінку зграї диких тварин, аніж на натовп людей.

Оскільки Мак Дугал протиставляє поведінку високоорганізованих спільнот зображеній тут поведінці, то нам буде особливо цікаво дізнатися, у чому полягає ця організація і якими чинниками вона створюється. Автор нараховує п’ять таких «principal conditions» для підняття духовного життя спільноти на вищий рівень.

Першою головною умовою є певний ступінь постійності у складі спільноти. Ця постійність може бути матеріальною або формальною; перше – коли одні й ті самі особи залишаються протягом тривалого часу в спільноті, друге – коли всередині спільноти існують певні ролі, розподілені між особами, що змінюють одна одну.

Друга умова: у індивіда, що входить до спільноти, з’являється певне уявлення про природу, функції, діяльність і вимоги спільноти, й результатом цього може таким чином стати почуття відношення до спільноти в цілому.

Третя умова: спільнота утворює зв’язок з іншими, подібними до неї спільнотами, але все ж таки відмінними від неї багатьма пунктами, тож вона ніби змагається з ними.

Четверта умова: спільнота має традиції, звичаї й настанови, котрі особливо поширюються на стосунки її співучасників один з одним.

П’ята умова: в спільноті існує розмежування, що полягає у розмежуванні й диференціюванні роботи, котра випадає на долю індивіда.

За дотримання цих умов нівелюються, на думку Мак Дугала, психічні дефекти спільнот. Від колективного зниження інтелектуальної діяльності вберігають себе тим, що не надають спільноті дозволу на вирішення інтелектуальних завдань, а доручають їх окремим особам, що беруть участь у спільноті.

Нам видається, що умови, котрі Мак Дугал вважає «організацією» спільноти, більш правомірно можуть бути описані по-іншому. Завдання полягає у тому, щоб надати спільноті саме тих якостей, котрі були характерні для індивіда й котрі згладилися у нього в спільноті. Бо індивід мав – поза примітивною спільнотою – свою сталість, свою самосвідомість, свої традиції і свої звички, свою особливу працездатність і свою життєву лінію; він був відокремлений від інших індивідів, з якими мав суперництво. Цю своєрідність він втратив на якийсь час завдяки своєму входженню до «не-організованої» спільноти. Якщо вбачати мету в тому, щоб наділити спільноту атрибутами індивіда, то слід пригадати про влучне зауваження В. Троттера[10]10
  «Instincts of the herd in peace and war». London, 1916.


[Закрыть], котрий вбачав у схильності до створення спільноти біологічне продовження багатоклітинності всіх вищих організмів.