Текст бизнес-книги "Основи економічних знань"

Автор книги: Коллектив авторов

Раздел: Экономика, Бизнес-книги

Як зазначалося вище, потреба в осмисленні законів економічного життя, визначенні найбільш ефективних шляхів розвитку економіки та суспільства формується та зростає внаслідок ускладнення технологічного та суспільного характеру виробництва, зв’язків між виробниками та споживачами, виникнення можливості створювати продукти та послуги понад необхідний для задоволення основних потреб мінімум, а отже, зародження торгівлі, ринку, мережі економічних відносин ринкового типу. Саме формування засад суспільного виробництва як стійкої інституційної форми задоволення потреб не лише власних, а й зовнішніх споживачів на умовах постійного відновлення та розвитку такого характеру виробництва викликає необхідність певної сукупності економічних знань55
  У науковій і навчально-методичній літературі, присвяченій проблемам аналізу сутності та процесу наукового пізнання оточуючого нас світу, дається характеристика сутності пізнання як форми активної діяльності людей, спрямованої на здобуття знань. Натомість розглядаються три основні види пізнання: буденне, засноване на повсякденному досвіді та здоровому глузді; художнє, що характеризується чуттєво-образним вираженням дійсності; наукове, основними рисами якого є системність, обґрунтованість, аналітичність використання спеціально розроблених методів дослідження тощо. Див. більш докладно: [5, с. 8 – 9].
  Наукове мислення відрізняється від побутового, як підкреслюють учені, насамперед здатністю «створювати (конструювати) точні та однозначні абстрактні та ідеальні об’єкти, логічно взаємопов’язані системи таких об’єктів (наукову реальність), формулювати закони і принципи їх самоорганізації, зміни та розвитку, пояснювати, передбачати їх поведінку та ефективно використовувати в інтересах людини для її успішної адаптації до оточуючої дійсності, її структуризації, для контроля та управління природними та соціальними процесами» [9, с. 461].


[Закрыть], які дозволяли би регулювати, контролювати, у певній мірі прогнозувати як виробництво, так і розподіл, споживання наявних ресурсів і продуктів праці в інтересах певних людей, соціальних груп, держави тощо.

Перші спроби узагальнення принципів і законів економічного життя були зроблені понад дві тисячі років тому в умовах становлення інститутів держави, системи господарювання, торговельних відносин як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках. Особливістю економічної думки цього часу як у Європі, так і в Азії, зокрема у Китаї, було її формування у полі домінуючої на той час науки – філософії, яка прагнула визначити загальні принципи та закони людського існування в межах так званої Ойкумени66
  Ойкумена (грец. oikumene – oikeo – населяю) – сукупність областей планети, які, за уявою давніх греків, були заселені людиною – [9, с. 343].


[Закрыть]. І хоча у цей час перші спроби економічного аналізу, узагальнень, пропозицій щодо раціонального використання обмежених ресурсів у процесі створення певних видів продукту для задоволення потреб людини, суспільства стосувалися насамперед окремих господарств (рабовласників, регіональних правителів тощо)77
  Про це йдеться, наприклад, у праці Ксенофонта «Економікос» («Домобудівництво»), працях Аристотеля (384 – 322 рр. до н. е.), який сформулював власні погляди на природу приватної власності, вартості, багатства, грошей, капіталу, ціни тощо; у Китаї того часу принципи організації економічного життя, управління економічними та соціальними процесами сформулює згодом усесвітньо відомий вчений – філософ, мислитель, педагог Конфуцій (Кун-цзи – 551 – 479 рр. до н. е.). Більш докладно про це читайте у [7].


[Закрыть], а економічна наука не виокремилася із системи загальнофілософських уявлень про оточуючий людину світ, все ж можна говорити про те, що певні базові засади методологічного, теоретичного, інструментального характеру майбутніх економічних теорій, концепцій та моделей почали історичний відлік свого формування саме у цей час. Зокрема, наприклад, вже Ксенофонт (430 – 355 рр. до н. е.) визначав основну функцію економічних знань, розглядаючи «економію» як науку, за допомогою якої можна збагачувати своє господарство (до речі, через дві тисячі років класик економічної теорії Адам Сміт (1723 – 1790) у Великій Британії говорив, власне, про те ж. Правда, його головна праця, яка побачила світ у 1776 р., має назву «Дослідження про природу та причини багатства народів»).

Слід зазначити також цікавий факт появи саме у цей час передумов щодо формування в майбутньому такого важливого, зокрема й для сучасної України, напряму економічної теорії, як господарська етика, ціннісна орієнтація економічного життя людини.

До речі, проблеми моральності економічної діяльності людини, дотримання етичних принципів і норм господарювання усіма суб’єктами економічної діяльності аналізувалися й у середньовіччі, коли в умовах домінування натурального феодального господарства починають формуватися зародки ринкової економіки капіталістичного типу (відбувається розвиток ремесла, торгівлі, фінансово-кредитних інститутів тощо), заснованої на використанні найманої праці та орієнтованої на отримання доходу, прибутку в грошовій формі. Найбільш повно погляди на ці процеси так званої школи схоластів відображені у працях монаха-домініканця Фоми Аквінського (1225/1226 – 1274), який аналізував сутність майнових відносин і, зокрема, принципи справедливого розподілу майна, землі та природних багатств, зміст і характер праці, проблеми її мотивації та справедливої винагороди, сутність торгівлі та торговельного прибутку, лихварства, банківської справи, принципи формування «справедливої ціни» тощо [17; 7, с. 185 – 194].

Поступальний розвиток суспільного поділу праці, ускладнення структури та функцій суспільного виробництва, формування внутрішніх (у межах національних держав) та зовнішніх (міжнародних) ринків збуту створеної продукції не могли не викликати до життя необхідність пізнання закономірностей, тенденцій, перспектив і форм впливу цих змін на шляхи та рівень задоволення системи матеріальних, соціальних потреб, що склалася у суспільстві, отже, розвиток потреби щодо виокремлення із системи загальнофілософських знань економічної науки, яка уособлювалась насамперед в економічній теорії.

Вже наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст. формується перший власне економічний напрямок у наукових дослідженнях того часу – меркантилізм (від італ. mercante – торговець, купець). Зазначений вище проміжок часу в європейській насамперед історії економічного розвитку пов’язаний із активізацією процесу первісного нагромадження капіталу, формуванням класу підприємців, буржуазії, який народжувався у процесі розпаду системи економічних і соціальних відносин феодального суспільства, феодального технологічного способу виробництва, заснованого на мотивації голоду та позаекономічного примусу, технологіях, які не могли забезпечити масове виробництво товарної продукції, отже, й постійне зростання прибутку власників господарств і мануфактур. Оскільки ж отримання прибутку, збагачення пов’язувалося саме із процесом реалізації створеної продукції, у суспільній та економічній науковій думці зазначеного періоду домінували дослідження, пов’язані із визначенням та обґрунтуванням принципів, законів ефективної торгівлі (отже, відносин, що складалися у сфері обміну, обігу товарів і грошей), її впливу на зростання багатства держави, добробуту народу тощо. Найбільш відомими представниками цього напряму в економічній науці стали Т. Мен, А. де Монкрет’єн, В. Стаффорд.

Водночас стрімкий розвиток ринкових відносин у XVІІ – XVІІІ ст., швидке зростання обсягів грошового капіталу внаслідок його нагромадження за рахунок розвитку торгівлі, зокрема й міжнародної, в умовах зростання народонаселення, отже, й потреб у предметах масового споживання, факторів виробництва тощо, значно вплинули на розвиток матеріального виробництва, технологій, організаційно-економічних і соціально-економічних відносин і водночас суперечностей між власниками капіталу й найманими працівниками з приводу справедливості розподілу результатів їх спільної праці, умов та якості життя.

Відтак проблеми мотивації продуктивної праці, узгодження інтересів основних соціальних груп суспільства у сфері виробництва, обміну, розподілу та споживання, ефективного використання сукупності ресурсів, необхідних для створення продукту та отримання прибутку, конкуренції, вибору та прийняття рішень стають центральними в економічних дослідженнях, формуючи якісно нову структуру предмета й методології економічної науки. Саме у XVІІ – XVІІІ ст. відбувається стрімке формування фундаментальних засад класичної економічної теорії та її першої суспільної предметно-інституціональної форми – політичної економії.

Назва нової науки – політична економія – закріпилася у науковому середовищі завдяки відомій праці одного з вище згаданих представників течії меркантилізму Антуана де Монкрет’єна: «Трактат політичної економії» (1615). І хоча трактат присвячений насамперед проблемам державного втручання у розвиток економічного життя країни, регулювання внутрішньої та зовнішньої торгівлі з метою наповнення казни короля, під назвою «політична економія» зародилася наука, яка й сьогодні є базовою для усіх інших економічних наук, пов’язаних із дослідженнями закономірностей економічного розвитку, виявленням джерел та чинників зростання багатства окремого суб’єкта економічної діяльності, суспільства, держави, визначенням принципів і механізмів розподілу створеного продукту, зростання добробуту народу.

Уже на самому початку свого існування (із середини XVІІІ ст.) політична економія для відповіді на сформульовані вище проблеми звертається до аналізу принципів і законів функціонування та розвитку суспільного виробництва, виходячи з того, що саме у виробництві створюються матеріальні блага, поза якими неможливо забезпечити, на тих чи інших засадах, реалізацію потреб людини та суспільства. Хоча Європа XVІІІ ст. й була в економічному, політичному та соціальному плані досить неоднорідною, проте в абсолютній більшості країн того часу в національному господарстві ще переважав аграрний сектор економіки, орієнтований, в основному, на задоволення нагальних первісних потреб населення. Тому продуктивним сектором виробництва вважалося лише сільське господарство, отже, й досліджувалися насамперед умови, принципи, закони виробництва, розподілу та привласнення продукту і доходу в різних його формах, що складалися саме тут. Сформована у Франції економічна школа фізіократів (від грец. physis – природа, kratos – влада), яскравими представниками якої стали Анн-Роберт-Жак Тюрго, П’єр Буагільбер, Франсуа Кене, досліджуючи проблему джерела виникнення та зростання доходів в «єдиному продуктивному» секторі економіки, принципів їх розподілу, сформулювала засадничі принципи розуміння законів економічного розвитку, як вони їх собі уявляли:

1) у суспільстві діє принцип природного порядку, основу якого складає повага до прав власності та до влади;

2) саме земля як головний фактор виробництва, здатна приносити дохід, який переважає первісні витрати. Тому лише у землеробстві існує «чистий продукт» (рента), в інших сферах національного господарства чистий продукт не створюється;

3) у суспільстві існує лише один продуктивний клас – землероби, є також непродуктивні класи (ремісники, торговці, чиновники) та клас власників. Доходи, які отримують власники землі – винагорода за їх витрати на підвищення продуктивності (родючості) земельних угідь [3, с. 58 – 69].

Швидкий розвиток економіки ринкового типу у XVІІІ – на початку ХІХ ст., формування інституційних засад капіталістичної системи господарювання, розгортання процесів індустріалізації (початок промислової революції в Європі припадає саме на першу чверть ХІХ ст.) викликали потребу в дослідженні законів і закономірностей функціонування такої системи саме як цілісного утворення, пізнання принципів і ринкових форм взаємодії усіх її структурних елементів. Із цими складними завданнями успішно справилася англійська класична школа політичної економії. Її яскравими представниками є Вільям Петті (1623 – 1687), Адам Сміт (1723 – 1790), Давид Рікардо (1772 – 1823).

Вже В. Петті, визначаючи основні фактори виробництва матеріальних благ, як основи багатства країни та людини, виділяє не лише землю, але й працю. Його знаменитий вираз: праця – батько багатства, природа – його мати, характеризує не лише нову парадигму88
  Парадигма (грец. paradeigma – приклад, зразок) – висхідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методів їх розв’язання, що панують протягом певного історичного періоду у науковому співтоваристві. Зміна парадигми являє собою наукову революцію.


[Закрыть] досліджень умов економічного розвитку суспільства, але й закладає основи нової методології розуміння сутності процесів ціноутворення – через визнання праці (щоправда, водночас і землі) мірилом вартості усіх товарів, оскільки «у будь-якому виді праці є дещо спільне, що дозволяє порівнювати усі види праці між собою».

Справжнім батьком класичної політичної економії став Адам Сміт, автор знаменитої праці «Дослідження про природу та причини багатства народів», у якій він виклав свої погляди на внутрішні важелі функціонування економіки суспільства саме як певної системи. Такий висновок можна зробити, навіть просто розглянувши структуру його праці, яка складається з двох книг: книга 1 – «Причини зростання продуктивності праці та порядок, у відповідності з яким її продукт природним чином розподіляється між різними класами народу», книга 2 – «Про природу капіталу, його нагромадження та застосування».

А. Сміт досліджує природу і функції засадничих інститутів та інституціональних форм ринкової капіталістичної системи, зокрема таких як праця (продуктивна та непродуктивна), поділ праці та його причини, гроші, процеси ціноутворення, заробітна плата, прибуток на капітал, земельна рента, нагромадження та використання капіталу, проценти тощо. Надзвичайно цінними для усього подальшого розвитку економічної науки є погляди А. Сміта на роль праці (він визначає її в якості джерела багатства), природу багатства, яке, на думку вченого, втілюється у продукті праці усіх зайнятих у суспільному виробництві, функції та роль товарного обміну для розвитку суспільства. Особливе значення для розуміння принципів та умов ефективного функціонування ринкової економіки має теза А. Сміта про роль «невидимої руки».

Згідно з цією тезою господарський порядок у ринковій економіці регулюється не втручанням держави, а об’єктивними внутрішніми важелями – ринковими законами, інтересами. Останні при відокремленні виробників (які водночас є і споживачами) можуть бути реалізовані лише за умови визнання корисності результатів праці кожного окремого суб’єкта економічної діяльності іншими суб’єктами, які у даному випадку виступають представниками суспільства. Отже, попит і пропозиція, конкуренція, ціна, продуктивність праці, цінність створеного продукту для інших є тими інструментами, які дозволяють узгоджувати індивідуальні та суспільні інтереси (а таким чином і індивідуальні та суспільні цілі). Відокремленість виробників, конкуренція їх за ресурси, покупця в умовах прагнення кожного суб’єкта господарської діяльності до збагачення, зростання власного добробуту перетворюють його, на думку А. Сміта, в так звану «економічну людину», для якої власний економічний інтерес є, безперечно, домінуючим у всій системі інтересів.

Слід зазначити, що це концептуальне положення економічної теорії Адама Сміта є базовим, в усякому випадку для прихильників неолібералізму та мейнстріму (про що мова буде йти в наступних розділах), і в наш час, хоча система цілей економічного розвитку стала, безперечно, більш різноманітною, збагатилася і не замикається лише на задоволенні економічного та матеріального інтересу.

Розуміння Адамом Смітом сутності внутрішніх важелів та інституціональних форм функціонування ринкової економіки, природи та цілей діяльності економічної людини привели його до висновку щодо необхідності існування економічної свободи індивіда як умови ефективного функціонування економічної системи ринкового типу. Тому А. Сміт виступав проти втручання держави в економічну діяльність підприємців, залишаючи за нею функції захисту країни, створення та підтримки інститутів влади.

Окремо слід зазначити роль Адама Сміта у формуванні теорії вартості. Визнаючи працю єдиним загальним мірилом вартості, вчений зробив надзвичайно великий, порівняно із попередниками, крок вперед у розумінні сутності та джерела вартості, як основи ціни, усієї системи ціноутворення, хоча не всі положення його теорії з позицій досягнень сучасної економічної науки можна визнати повністю коректними, зокрема, такі як уявлення про внутрішню структуру вартості і ціни товару в «примітивних суспільствах» і в капіталістичній ринковій економіці [16, с. 103 – 133].

Отже, слід визнати, що Адам Сміт майже 250 років тому зміг науково визначити основні рушійні сили розвитку економічної системи ринкового типу, окреслити принципи, механізми та суперечності процесу узгодження і реалізації індивідуальних економічних інтересів суб’єктів господарювання в умовах їх відокремленості, сформулювати основні чинники зростання продуктивності праці, поза яким неможливе задоволення постійно зростаючих потреб суспільства та окремої людини (до речі, вже А. Сміт, виступаючи проти втручання держави в економічне життя країни, усе ж зазначав її вирішальну роль у розвитку освіти і науки як умови виробництва, визначав систему стимулів, які сприяли би цьому розвитку. На жаль, праця А. Сміта часто згадується, однак рідко вивчається та використовується при формуванні принципів і цілей економічної політики у деяких державах).

А. Сміт був першим системником, якщо так можна висловитися, серед класиків економічної науки нового часу. Першим, однак не єдиним. Надзвичайно велику роль у формуванні фундаментальних засад майбутньої системи економічних наук відіграли Давид Рікардо (1772 – 1823) та Карл Маркс (1818 – 1883).

Зокрема, Д. Рікардо у своїй праці «Початки політичної економії та оподаткування» (1817) значно поглибив та розвинув учення А. Сміта щодо сутності, ролі, функцій вартості, принципів ціноутворення, формування заробітної плати та прибутку, ренти тощо. Він обґрунтував характер причиннонаслідкових зв’язків, які визначає в економічному житті суспільства закон вартості, довів існування прямої залежності між вартістю (отже, й ціною товару) та кількістю праці, витраченої на виробництво товару99
  «Якщо мінова вартість товарів визначається кількістю праці, втіленої в них, то будь-яке зростання цієї кількості повинно збільшувати вартість того товару, на який вона витрачається, а будь-яке зменшення – знижувати її» [14, с. 404].


[Закрыть], чітко окреслив зворотно-пропорційний зв’язок між продуктивністю праці та величиною вартості товару, розкрив надзвичайно важливий чинник формування вартості, отже, й ціни, ввівши в обіг поняття уречевлена праця, під якою розумів витрати на створення ресурсів, необхідних для виробництва якогось певного виду продукту1010
  «Якщо ми уявимо собі стан суспільства, у якому досягнуті великі успіхи, в якому промисловість і торгівля процвітають, то ми, як і раніше, знайдемо, що вартість товарів змінюється відповідно до того ж принципу: визначаючи, наприклад, мінову вартість панчіх, ми знайдемо, що їх вартість порівняно з іншими речами залежить від усієї кількості праці, яка необхідна для виготовлення їх і доставки на ринок» [14, с. 412]. Більш детально див.: Розділ ІІІ. На вартість товарів впливає не лише праця, застосована безпосередньо до них, але й праця, витрачена на знаряддя, інструменти та споруди, які сприяють цій праці [там само, с. 410 – 416].


[Закрыть]. Д. Рікардо фактично першим визначив істинну природу земельної ренти, ув’язавши її виникнення із різною родючістю різних земельних ділянок та відносинами власності, які створюють умови для її одержання. Водночас головною проблемою політичної економії вчений вважав пошук законів, які регулюють принципи розподілу результатів праці як в аграрному секторі економіки, так, власне, й у промисловості. Проблема ця, слід зазначити, не розв’язана й досі, особливо ж у постсоціалістичних країнах.

Завершує формування цілісної картини функціонування економічної системи ринкового типу в умовах становлення та розвитку капіталістичного суспільства, капіталістичних економічних відносин Карл Маркс. Безперечно, його з повним правом можна віднести до класиків економічної теорії ХІХ ст. Заслуги К. Маркса у розвитку економічної науки полягають не лише у завершенні формування теорії трудової вартості, яку почали створювати А. Сміт і Д. Рікардо, не лише у формулюванні об’єктивних законів функціонування економічної системи ринкового типу (теорія прибутку, ренти, функціонування промислового та позичкового капіталу, відтворення суспільного капіталу та суспільного виробництва тощо), але й законів становлення, функціонування та розвитку капіталістичного суспільства, визначенні природи його внутрішніх економічних і соціальних суперечностей та трансформацій. В умовах поляризації інтересів власників капіталу та найманих працівників, поляризації їх мотивації до праці та неможливості віднайти на етапі індустріалізації капіталістичної економіки ефективних принципів, інституційних форм і механізмів узгодження цих інтересів Карл Маркс створює теорію додаткової вартості, у якій намагається пояснити природу та механізми несправедливого розподілу результатів спільної (суспільної) праці між основними класами капіталістичного суспільства, окреслює вірогідні наслідки поглиблення такої несправедливості.

Принциповою відмінністю економічної теорії К. Маркса, викладеної у чотирьох книгах «Капіталу», є звернення до проблем соціального характеру, розуміння історичного характеру економічної системи та суспільства капіталізму. Саме після появи економічного вчення К. Маркса завершується в основному формування наукової уяви про сутність, внутрішні закони функціонування та розвитку ринкової економічної системи та починається період диференціації економічних наук, пов’язаний із пошуком ефективних інструментів функціонування ринку в інтересах основних його суб’єктів.

Потреба у предметному теоретичному пошуку та обґрунтуванні принципів і форм управління бізнесом в умовах стрімкого розвитку ринкової економіки визначалася насамперед реальними системними змінами, що відбувалися у структурі та принципах функціонування продуктивних сил під впливом технічного та наукового прогресу, у характері економічних відносин, які у ХІХ ст. усе виразніше перетворювалися на цілісну систему незалежно від національних особливостей розвитку тієї чи іншої країни чи регіону світу. Такі зміни, у свою чергу, визначалися всеосяжним переходом світової спільноти у якусь нову системну якість як в економіці, так і в політичному, соціальному, навіть духовному житті.

Для того щоб зрозуміти характер змін в економічному житті суспільства у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. та їх вплив на формування потреби не лише у розвитку власне економічної теорії (політичної економії), але й у появі спеціалізованих (галузевих) економічних наук, здатних визначити закономірності, принципи та механізми функціонування окремих галузей і сфер економіки, окремих бізнесів, звернемося, хоча б коротко, до процесів, що відбувалися у цей період в економіці та суспільстві.

Насамперед слід зазначити, що, згідно з інституційнотехнологічним підходом до аналізу причин і суті трансформації економічних систем та суспільств у процесі їх історичного розвитку, уся історія людства поділяється на три періоди: доіндустріальний (Х тисячоліття до н. е. – середина XVІІІ ст. н. е.), індустріальний – (остання третина XVІІІ – остання чверть ХХ ст.), та постіндустріальний (почався в останній чверті ХХ ст.).

Даніел Белл, один із засновників теорії постіндустріального суспільства, характеризуючи у своїй праці «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» різницю між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільством, визначав перше з них (доіндустріальне) як соціальний порядок, заснований на примітивних виробничих формах, що знаходять свій розвиток у галузях, пов’язаних із отриманням та первісною обробкою ресурсів найбільш придатних для задоволення потреб першої необхідності. Праця у доіндустріальному суспільстві є, на думку Д. Белла, переважно некваліфікованою, оскільки розвиток здібностей суб’єктів господарювання зумовлений традиціями, що склалися у даному суспільстві, отже, люди залишаються нерозривно пов’язаними із минулим. Індустріальний лад, вважає вчений, фактично означає радикальний розрив із доіндустріальною епохою, він стає найважливішою умовою становлення постіндустріальної системи. Його характерні риси: заміна видобутку природних ресурсів виробництвом свідомо запланованих продуктів; масове зростання кваліфікації працівників; основним виробничим ресурсом стає енергія; людина виявляється здатною робити певні локальні технологічні та господарські прогнози. Постіндустріальне суспільство протиставляється Д. Беллом індустріальному як таке, де виробництво масових стандартних продуктів замінюється системним впливом на оточуюче середовище, внаслідок чого всі сфери людської життєдіяльності стають безпосередньо залежними одна від одної. За цих умов на перший план висувається потреба у висококваліфікованих працівниках, сировинні ресурси поступаються місцем ресурсам інформаційним, у практичну площину переходить потреба перспективного прогнозування господарських і соціальних процесів. Отже, доіндустріальний сектор економіки є насамперед видобувним, він базується на сільському господарстві та безперервно зростаючому видобутку корисних копалин. Індустріальний сектор має насамперед характер виробничий, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріальний визначається як обробний та інформаційний.

Водночас Д. Белл висловлює цікаву думку методологічного характеру. Він вважає, що у процесі переходу від одного технологічного типу господарювання до іншого не відбувається остаточного тотального руйнування попереднього, вони співіснують історично довгий час, впливаючи не лише на якість і можливості виробничого процесу, рівень задоволення економічних потреб, але й на розвиток соціальної структури суспільства: «Постіндустріальне суспільство… не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки», «Постіндустріальні тенденції не заміщують попередні суспільні форми як стадії суспільної еволюції. Вони часто співіснують, поглиблюючи комплексність суспільства та природу соціальної структури». Така думка є надзвичайно важливою для розуміння потреби у постійному розвитку економічної теорії, економічної науки в цілому, оскільки підкреслює надзвичайну складність, глибину, взаємозалежність і взаємообумовленість процесів, що відбуваються в економіці та суспільстві. За цих умов призупинення хоча б на короткий час розвитку економічної науки, економічних досліджень закономірностей, принципів і механізмів функціонування економічних систем, їх окремих структурних елементів, формування та удосконалення теоретичних моделей управління економічними та соціальними процесами на різних рівнях економічного життя загрожує швидким зростанням невизначеності, небезпеки і навіть хаосу в економічних відносинах суб’єктів господарювання, отже, й всього суспільства.

Індустріальне суспільство виникає, як про це вже йшлося вище, у процесі становлення капіталістичної економічної системи, на основі первісного нагромадження капіталу та індустріалізації1111
  Сутність індустріалізації (лат. industria – старанність, діяльність) знаходить свій прояв у процесі формування у народному господарстві окремих країн технологічних систем, пов’язаних із масовим застосуванням машинного виробництва, домінуванням в економіці промислового виробництва.


[Закрыть] народного господарства окремих країн і регіонів. Наслідком такого процесу є перетворення країн із аграрною або аграрно-індустріальною базою економіки в індустріальні або індустріально-аграрні, де знаходить достатньо широкий розвиток суспільний поділ праці, понад 60 % працездатного населення зайняті у промисловості, а головним робочим органом є руки. Переважна частина зайнятих у промисловості та в інших виробничих секторах економіки індустріального господарства – наймані працівники масових професій, пов’язані з випуском однорідної, стандартизованої продукції, розрахованої на такий самий масовий стандартизований попит. Домінуючі галузі промисловості пов’язані з переробкою величезної кількості сировини та напівфабрикатів. Це насамперед видобувна, машинобудівна, металургійна галузі, галузі легкої промисловості. Водночас в умовах розвитку товарногрошових відносин, дії ринкових законів індустріалізація сприяє формуванню та швидкому розвитку не тільки господарства капіталістичного типу, але й безпосередньо впливає на всі сфери суспільного розвитку: систему соціально-економічних відносин, управління, політичний устрій країн, культуру тощо.

Безпосередньою основою формування індустріального типу господарства та індустріального суспільства став промисловий переворот першої половини ХІХ ст. у країнах Європи та у США (насамперед у Великій Британії та Нідерландах), пов’язаний із вибухом технічного прогресу, що дозволило забезпечити розширене використання і відтворення технологій, заснованих на масовому виробництві машин і систем [11, с. 62 – 73]. Внаслідок промислового перевороту не тільки виникають та стрімко розвиваються нові галузі виробництва, але й змінюється структура галузей і система залежностей у народному господарстві окремих країн, система міжнародних економічних відносин. Аграрний сектор економіки, транспорт значно розширюють та змінюють свої функції, усе більше орієнтуючись на задоволення потреб промисловості, масовий платоспроможний попит населення міст і промислових центрів.

Надзвичайно важливим чинником, що прискорив процес розпаду та трансформації системи економічних відносин феодального типу в країнах Європи, сприяв розвитку капіталістичних продуктивних сил та економічних відносин на базі індустріалізації, стала буржуазна революція у Франції, в ході якої були закладені базові політичні та соціальні інститути нової економічної системи та суспільства, що народжувалися у цей час. Зокрема, прийнята у 1793 р. у Франції Декларація прав людини та громадянина проголошувала принцип економічної свободи, свободи підприємницької діяльності, чим докорінно змінювала правові підходи до визначення умов ринкової діяльності підприємств, забезпечивши швидкий злам мануфактурної системи виробництва. У 1804 р. у цій же країні був прийнятий так званий Цивільний кодекс Наполеона, який на весь світ проголошував рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та вибору діяльності, світський характер держави. Такі інституційні основи економічної діяльності громадян у Франції, безперечно, стали поштовхом для впровадження у життя подібних принципів і в інших країнах, насамперед Європи.

Одним із перших етапів і напрямків індустріалізації народного господарства більшості країн світу був перехід від мануфактурного способу виробництва до машинного у легкій промисловості, що пояснюється незначними обсягами капіталу, необхідного для забезпечення цього процесу, швидким його оборотом, масовістю попиту на продукцію підприємств галузі. Саме розвиток галузей легкої промисловості стає основою нагромадження капіталу та розвитку потреб, необхідних для розвитку базових галузей промисловості, пов’язаних із масовою заміною технологічних систем виробництва в усіх секторах економіки на машинній основі. Водночас цей процес супроводжується якісними змінами у технологічному способі виробництва, системі соціально-економічних відносин, соціальної стратифікації у суспільстві, веде до формування та поглиблення низки суперечностей між основними учасниками суспільного виробництва, пов’язаними із масовістю використання некваліфікованої та напівкваліфікованої найманої праці, зокрема жіночої й дитячої, формуванням класів, притаманних індустріальному суспільству, класових економічних, політичних і соціальних інтересів.

У процесі індустріалізації почало формуватися і ядро сучасних розвинених країн, насамперед європейських і північноамериканських (напередодні Другої світової війни, наприклад, США, Велика Британія, Німеччина та Франція, маючи 8 % території та 15 % населення капіталістичного світу, зосередили понад 70 % його промислового виробництва), які використали конкурентні переваги індустріалізації щодо прогресивних змін у структурі економічної системи, чинників динамічного зростання продуктивності праці, політичного укладу та військових можливостей для зміцнення та закріплення своїх позицій у системі міжнародного поділу праці і таким чином забезпечення умов подальшої трансформації капіталістичного суспільства. Якісні зміни у структурі народного господарства та в економічній системі капіталізму були зумовлені також тим, що процес індустріалізації носив системний характер, охоплюючи не тільки промисловість, але й сільське господарство та сферу послуг. Зокрема, швидка індустріалізація промисловості зумовила необхідність заміни матеріально-технічної бази аграрного сектору економіки, що, безперечно, послужило основою системних змін не тільки у технологіях виробництва сільськогосподарської продукції, але й у характері та змісті праці, системі відносин власності1212
  До речі, німецький вчений Д. Зенгхаас визначив пряму залежність між якістю та наслідками індустріалізації для економіки країни та якістю процесів модернізації в аграрному секторі. На його думку, індустріалізація країни ніколи не досягала рівня, на якому починається самопідтримуване зростання, якщо їй не передувало або не супроводжувало її капіталістичне перетворення сільського господарства. Спроби індустріалізації у таких випадках «захлиналися», зростання економіки зупинялося, а країна опинялася перед перспективою перетворитися в експортера сільськогосподарської та мінеральної сировини для сусідів, що переживають промислове піднесення, або витіснялася на маргінальні позиції, стаючи слаборозвиненим «ведмежим кутом» Європи.
  Як справедливо підкреслюють учені, чим довше промисловість, що зароджувалася в одних районах, взаємодіяла із докапіталістичним господарством інших, живлячись їх дешевою працею, продовольством, сировиною, користуючись невигідними для сільського господарства умовами обміну, тим повільніше йшло визрівання буржуазного суспільства. Це, у свою чергу, породжувало цілу низку чинників гальмування процесу системної індустріалізації, насамперед таких як: слабкість мотивів і стимулів диверсифікації структури виробництва, недостатній розвиток внутрішнього ринку, деструктивні процеси у суспільному поділі праці як у межах національної економічної системи, так і на рівні регіональної та світової економіки.


[Закрыть].