Текст бизнес-книги "Основи економічних знань"

Автор книги: Коллектив авторов

Раздел: Экономика, Бизнес-книги

Концепція (від лат. conceptio – розуміння, система) має декілька варіантів тлумачень, серед яких насамперед можна виділити наступні: це система поглядів, те чи інше розуміння явищ, процесів; єдиний, визначальний задум, провідна думка якогось твору, наукової праці тощо.

Суть концептуального мислення, концептуального підходудо розуміння тих чи інших процесів, тенденцій, закономірностей соціально-економічного розвитку полягає насамперед у формуванні сутнісної уяви про характер і зміст певних економічних явищ і процесів; у системному сприйманні процесів, що відбуваються у суспільстві, в економіці; у формуванні на цій основі системного бачення віддалених стратегічних перспектив і результатів розвитку цих процесів, необхідних напрямків їх трансформації.

Модель (фр. modele; італ. modello; лат. modulus – міра, зразок, норма) має багато варіантів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш цікавими є: зразок конструкції чогось; відтворення предмета у зменшеному або збільшеному вигляді (див. також макет); схема, зображення або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взаємозв’язків економічних явищ.

Контрольні питання

1. Окресліть роль різних типів зв’язків – економічних, соціальних, політичних, духовних – у повсякденному житті людини та суспільства.

2. Які умови необхідні, на ваш погляд, для перетворення зв’язків виробничого, соціального, побутового характеру у стійкі, сталі, такі, що будуть постійно відтворюватися?

3. Дайте характеристику спільних і відмінних рис у ланцюгу: зв’язок – взаємозв’язок – взаємовпливи – взаємозалежність.

4. Що означають поняття: синергетичний результат, синергетичний ефект і яка роль взаємозв’язків між окремими суб’єктами господарюванні у його досягненні?

5. Чим відрізняються закони науки та закони реального економічного життя?

6. У чому полягають основні відмінності між механізмом дії економічних законів і механізмом їх використання?

7. Чому закони ринкової економіки можна назвати регуляторами економічного розвитку?

8. Чи можна називати конкуренцію об’єктивним законом ринкової економіки?

9. У чому полягає роль сучасної держави щодо забезпечення поля дії та прояву ринкових законів?

10. Назвіть та розкрийте зміст основних форм мови науки.

11. Дайте характеристику сутності та функцій поняття категорія.

12. Чи можна поза пізнанням, визнанням і використанням економічних законів забезпечити економічне зростання та розвиток? Обґрунтуйте свою відповідь.

13. Визначте відмінності у завданнях і функціях позитивної та нормативної економічної теорії.

14. За якими ознаками відрізняють певну економічну теорію, теоретичну економічну концепцію та економічну теоретичну модель?

15. Які основні функції теорії, концепції та моделі щодо забезпечення практичної реалізації завдань економічного і соціального розвитку?

Список рекомендованих джерел

1. Андрианов В. Конкурентоспособность России в мировой экономике // Экономист. – 1997. – № 10.

2. Баликоев В. З. Общая экономическая теория: учеб. для студентов, обучающихся по эконом. специальностям. – 10-е изд. испр. / В. З. Баликоев. – Москва: Омега-Л; Новосибирск: Сибир. соглашение, 2007.

3. Бернар И., Колли Ж. – К. Толковый экономический и финансовый словарь. Французская, русская, английская, немецкая, испанская терминология: пер. с фр.: в 2-х т. – М.: Междунар. отношения, 1994. – Т. 2.

4. Економічні дослідження (методологія, інструментарій, організація, апробація): навч. посіб. / за ред. А. А. Мазаракі. – К.: Київ. нац. торг. – екон. ун-т, 2010.

5. Замани С. Экономические законы // Невидимая рука: пер. с англ. / под ред. Дж. Итуэлла, М. Милгейта, П. Ньюмена; науч. ред. Н. А. Макашева; Гос. ун-т «Высш. шк. экономики». – М.: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2008. – С. 133 – 141.

6. История мировой экономики. Хозяйственные реформы 1920 – 1990 гг. – М.: Закон и право, 1995.

7. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. Антология экономической классики. – М.: МП «Эконов», 1993.

8. Лебедев С. А. Философия науки: краткая энциклопедия (основные направления, концепции, категории): науч. изд. / С. А. Лебедев. – М.: Акад. Проект, 2008.

9. Поланьи К. Великая трансформация: политические и экономические истоки нашего времени / пер. с англ. А. А. Васильева, С. Е. Федорова и А. П. Шурбелева; под общ. ред. С. Е. Федорова. – СПб.: Алетейя, 2002.

10. Сорос Дж. Эпоха ошибок: Мир на пороге глобального кризиса: пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2008. – Ч. 1.

11. Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983.

12. Ядгаров Я. С. История экономических учений. – М.: Экономика, 1996.

Глава 3
МЕТОДИ ПІЗНАННЯ СУТНОСТІ ЗАКОНІВ ЕКОНОМІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА І ЛЮДИНИ

3.1. Сутність і зміст понять: методи, підходи та парадигма економічного дослідження.

3.2. Зміна парадигми дослідження під впливом розвитку економічних систем.

3.3. Формаційний і цивілізаційний підходи до аналізу сутності внутрішніх і зовнішніх чинників економічного розвитку суспільства.

3.4. Загальнонаукові та спеціальні методи пізнання сутності, змісту і тенденцій розвитку економічних явищ і процесів.

У відомій праці Морріса Коена та Ернста Нагеля «Введение в логику и научный метод» (США) підкреслюється: «для здійснення розумного вибору нам слід логічно зважити підвалини (засади) на користь кожного із тверджень. У тих ситуаціях, коли під питанням опиняється істинність певного судження, не можна просто відповісти: “я впевнений” або “я волію покладатися на цей авторитет, а не на той”» [8, с. 541]. Отже, єдиний шлях до виявлення істини, визначення фундаментальних засад, принципів і шляхів розвитку суспільства, людини, формування певної економічної політики, прогнозування майбутнього – це визначення сутності, внутрішніх законів трансформації та розвитку тих чи інших економічних явищ і процесів – використання наукових методів пізнання.

Окреслюючи значення наукового методу у пізнанні внутрішніх важелів руху економічних систем, цитовані вище автори зазначали такі його принципові відмінності:

1) науковий метод дозволяє співвідносити стратегії наших дій та моральних суджень із більш широким поглядом, ніж погляд безпосередніх фізичних стимулів або органічних реакцій;

2) науковий метод розвиває інтелектуальну хоробрість при зіткненні з труднощами та дозволяє подолати ілюзії, які дають лише тимчасове задоволення, але у кінцевому підсумку завдають шкоди;

3) науковий метод розв’язує розбіжності шляхом апеляції до нашої спільної раціональної природи, не звертаючись до зовнішньої сили, він відкритий для всіх;

4) науковий метод об’єднує людей і є найбільш величним плодом та критерієм ліберальної цивілізації [8, с. 543, 544].

Отже, що ж являє собою науковий метод дослідження? Чи достатньо якогось одного, єдиного методу в дослідженнях складних та надскладних систем, до яких можна віднести економічну систему, суспільство, або все ж слід визнати існування об’єктивної потреби у цілісній і відкритій системі методів? Спробуємо розібратись у цих питаннях.

Оскільки наука і, зокрема, економічна наука у своєму функціонуванні та розвитку передбачає досягнення певних цілей (проникнення у сутність реальних процесів та явищ, визначення принципів, форм, умов, за яких, та на яких, ці процеси взаємодіють між собою забезпечуючи синергетичний ефект розвитку економіки та суспільства, його практичну раціоналізацію тощо), їй потрібні певні інструменти, поза використанням яких реалізація таких теоретичних і практичних цілей неможлива. До таких інструментів і відносять насамперед систему методів дослідження, основу використання яких складає та чи інша методологія, методологічна парадигма, ті чи інші підходи до використання такого інструментарію у процесі пізнання.

Якщо метод (грец. methodos) у науковій літературі визначається як спосіб пізнання, дослідження явищ природи та суспільного життя, то методологія – вчення про науковий метод пізнання; сукупність методів, які застосовуються у певній науці, отже, вчення про «систему правил і процедур, які є обов’язковими у дослідженнях» [9, с. 28, 33]. Як підкреслюють автори навчального посібника «Економічні дослідження (методологія, інструментарій, організація, апробація)» (2010), «у широкому трактуванні методологія наукового дослідження – це спосіб побудови думки, певним чином упорядкована практична та теоретична діяльність суб’єкта, а у вузькому – сукупність принципів, методів, прийомів, норм та процедур науково-пізнавальної діяльності, що застосовується в тій чи іншій спеціальній галузі знань (конкретна наукова методологія)» [більш докладно див. 4, с. 10 – 12].

Автори цитованого посібника наголошують також на необхідності чітко розрізняти методологію загальну та методологію конкретну. Зокрема, загальна методологія науки включає філософську діалектику, логіку та теорію пізнання і розвитку наукового знання в цілому, незалежно від сфери, поля пізнання2323
  До речі, надзвичайно важливе значення оволодіння такою загальною методологією досліджень у процесі пізнання специфічних проблем предмета будь-якої конкретної науки, зокрема й економічної теорії, глибоко уявляли вчені ще у період становлення диференційованої системи економічних наук. Так, наприклад, видатний філософ Сергій Булгаков у знаменитій праці «Філософія господарства» (1912) підкреслював, по-перше, існування проблеми методологічного догматизму в політичній економії того часу і, по-друге, визначав шлях звільнення від такого догматизму: це «…зусилля філософського аналізу. Потрібно піддати, – писав С. Булгаков, – сумніву те, в чому не прийнято та непристойно навіть мати сумнів» [15, с. 11].


[Закрыть]. Конкретно-наукове методологічне знання уявляє собою багаторівневу систему обґрунтування найбільш адекватних щодо теорії конкретної науки методологічних принципів, прийомів, форм, способів, операцій, умов і критеріїв його побудови.

Надзвичайна складність сучасних економічних і соціальних систем визначає певну специфіку формування та використання існуючої сукупності методів щодо пізнання внутрішньої сутності цих систем, законів їх функціонування та розвитку, мотиваційних чинників такого розвитку, як системи в цілому, так і окремих її елементів, сфер, підсистем.

Така специфіка знаходить свій прояв, по-перше, в існуванні різних методологічних підходів2424
  Підхід (як поняття та інструмент у системі методів наукового дослідження) уявляє собою дію (або комплекс дій), націлену на визначення ключових цілей, принципів, інструментів аналізу економічних явищ і процесів. Передбачає формування відповідної парадигми та методології дослідження цих явищ. Визначає ставлення дослідника до сутності та ролі певних економічних і позаекономічних підсистем у досягненні синергетичного ефекту від їх взаємодії для усієї метасистеми.


[Закрыть] до теоретичного аналізу внутрішніх причин і чинників, які зумовлюють рух системи у тому чи іншому напрямку. Зокрема, у науковій літературі розрізняють такі підходи, як статичний і динамічний, системний, інституціональний, формаційний, цивілізаційний тощо.

У попередніх темах вже зазначалося, що практично усі соціальні системи (у тому числі й економічні) є динамічними системами. На відміну від статичних систем, у яких «взаємовиключаються мінливість (розвиток) і стійкість (збереження)», «динамічні системи їх передбачають» [16, с. 145]. Саме динамічним системам притаманні такі ознаки, як упорядкованість, відкритість, цілісність, нерівноважність, нелінійність, самоорганізованість, складність. За цих умов засадничим методологічним принципом та підходом в економічних дослідженнях економічних систем, безперечно, може бути лише динамічний підхід, сутність якого сформулював видатний економіст-теоретик Н. Д. Кондратьєв. На його думку, «динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі зміни економічних елементів та їх співвідношень. … якщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінюваності, тотожності … то для динаміки основною категорією буде категорія зміни, різниці та, у зв’язку із цим, концепції процесу зміни та їх зв’язку» [18, с. 17].

Як зазначають сучасні дослідники, принципова відмінність динамічного підходу від статичного полягає у тому, що «економічна статика вивчає допустимі та раціональні стани економіки», економічна ж динаміка «досліджує процеси, тобто послідовності станів та переходи від одних станів до інших, визначаючи, таким чином, можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи що моделюється» [див., наприклад, 21, с. 182].

Динамічний підхід в економічних дослідженнях безпосередньо пов’язаний із підходом системним, сутність якого визначається вивченням найрізноманітніших складових економічного життя на основі концепції систем. Як підкреслюють науковці, основною передумовою системного підходу є визнання того, що у світі усе взаємопов’язане, й жодне явище не можна розглядати відірвано від усіх інших явищ і процесів.

Перевагою системного підходу у дослідженнях сучасних надскладних соціальних систем є насамперед його спрямованість на пізнання не окремих складових (змінних) певної системи як незалежних елементів, а на усвідомлення цих змінних взаємозалежними, отже, на виявлення сутності, характеру, форм взаємозв’язків між елементами як органічними, невід’ємними частками цілого, що дозволяє визначити ті стани і форми взаємозв’язків у системі, врахування та використання яких забезпечує значний синергетичний ефект функціонування цих зв’язків як складових єдиного цілого [більш докладно щодо сутності, ролі та функцій системного підходу див. 1, с. 142 – 145; 7; 22].

До конкретних предметних форм системного підходу можна, за певних умов, віднести формаційний, цивілізаційний та інституціональний підходи у дослідженнях закономірностей і тенденцій економічного та соціального розвитку суспільства в процесі його історичної трансформації.

Оскільки сутність формаційного та цивілізаційного підходів у формуванні методологічної парадигми досліджень економічних явищ і процесів буде докладно розкрита у третьому питанні даної теми, коротко зупинимось на особливостях інституціонального підходу, правомірності його взаємозв’язку із підходом системним.

Насамперед слід зауважити, що інституційний підхід у формуванні методів досліджень складних економічних об’єктів з’являється водночас із формуванням базових засад інституціональної теорії, згідно з положеннями якої «людське господарство – це інституційно оформлений процес», воно «укорінене в інститутах2525
  У науковій та навчальній літературі можна зустріти досить велику кількість визначення поняття інститут, наприклад: 1. Інститут – це прийняті у суспільстві правила взаємодії індивідів, що склалися в процесі розвитку культури та визначають звичний спосіб організації тієї чи іншої сфери суспільного життя (Корнійчук). 2. Інститути – це правила гри у суспільстві або, висловлюючись більш формально, створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємовідносини між людьми (Д. Норт). 3. Інститут – це сукупність, яка складається з правил або декількох правил та зовнішнього механізму примусу індивідів до виконання цього правила (В. Л. Тамбовцев). Перелік дефініцій можна було б продовжити, однак найважливіше нам стає зрозумілим. Кажучи словами одного з батьків неоінституціоналізму Дугласа Норта – «головна роль, яку інститути відіграють у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча й не обов’язково ефективної) структури взаємодії між людьми» [12, с. 21].


[Закрыть], економічних та неекономічних, вплетене в них». Саме інституційне оформлення господарської системи надає їй «внутрішньої єдності та стабільності, … породжує структуру, наділену у суспільстві конкретною функцією. Таким чином, на думку вчених, дослідження зміни місця господарства в суспільстві – «це, по суті, дослідження способів інституціонального оформлення економічного процесу в різний час і в різних місцях» [10, с. 55 – 56].

Таке розуміння ролі та функцій інститутів у функціонуванні суспільства, економічних систем, само по собі визначає необхідність залучення інституціонального підходу у взаємодії із загальнофілософським та іншими підходами до аналізу внутрішніх важелів розвитку економіки. Однак значення інституціонального підходу у дослідженні принципів, форм, чинників і тенденцій розвитку економіки стає більш зрозумілим, якщо звернути увагу на той факт, що інституційний підхід у дослідженнях передбачає концентрацію уваги «на цінностях, мотивах та політиці» [10, с. 56], тобто враховує не лише суто економічні чинники економічного розвитку, але й систему чинників позаекономічних – соціальних, політичних, духовних, культурних тощо. Така уява про природу чинників економічного розвитку робить інституційний підхід у чомусь близьким із підходом цивілізаційним, хоча, безперечно, ототожнювати їх ні в якому разі не можна.

Безпосереднє використання тих чи інших підходів у процесі дослідження руху складних соціально-економічних об’єктів, тієї чи іншої сукупності методів аналізу залежить від характеру та змісту, спрямованості методологічної парадигми, специфіка якої визначається значними якісними змінами, що відбуваються в економічному, політичному, соціальному житті суспільства на певному етапі його життєвого циклу.

Саме поняття парадигма (грец. paradeigma; англ. paradigm – приклад, зразок] розуміється як висхідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методів їх розв’язання, що домінують протягом певного історичного періоду в науковому середовищі2626
  Див.: Энциклопедия предпринимателя. – СПб. ТОО «Олбис», АО «Сатисъ», 1994. – С. 198.


[Закрыть].

На думку відомого вченого П. С. Лемещенка потреба у формулюванні певної методологічної парадигми економічних досліджень виникає із розвитком науки, коли з’являється потреба у визначенні певних канонів мислення, які б надавали науковим результатам більш строгий, достовірний та верифікований вигляд. Тобто парадигма виконує роль «дисциплінарної матриці» (Кун), яка пропонує досліднику дотримуватися певних визнаних норм, правил, алгоритму проникнення у сутність економічних явищ і процесів, що аналізуються. Зміна парадигми, тобто загальноприйнятих методів і правил дослідження, пов’язана, як зазначалося вище, із значними якісними змінами в технологічному способі виробництва, в системі економічних відносин, зі змінами суспільних форм функціонування економічної та господарської системи (наприклад, перехід від індустріального до постіндустріального, інформаційного типу виробництва та суспільства). Недарма у науковій літературі можна зустріти думку, згідно з якою зміна парадигми являє собою наукову революцію.

У ХХ ст. найбільш характерною рисою розвитку суспільства став факт завершення автономії економіки, підпорядкування економічної функції соціальним цілям. Матеріальною основою зміни місця та ролі економіки у житті суспільства стали процеси, що відбувалися саме в економіці під впливом стрімкого скорочення часу між науковими відкриттями та впровадженням їх результатів у виробництво, інші сфери суспільного життя.

Розвиток НТР не лише змінив уявлення про можливості продуктивних сил щодо задоволення матеріальних потреб суспільства та окремої особистості, але й привів до принципової структурної перебудови народного господарства, сектора матеріального виробництва, сукупної робочої сили, принципів, характеру та форм її функціонування, взаємодії з іншими суб’єктами господарювання, форм реалізації відносин власності. На зміну індустріальному типу економіки у найбільш розвинених країнах поступово приходить господарство та суспільство постіндустріального типу, головними відмінностями якого є не зсув від промислового виробництва до сфери послуг, як це часом подається у наукових джерелах, а сучасні інтелектуальні технології, інформація та знання, які стають вирішальним фактором інновацій, породжуючи цілу низку трансформацій у системі економічних відносин.

Саме під час спадних фаз циклу індустріального суспільства відбувається формування нової наукової парадигми, основу якої складають принципи динамічного підходу до моделювання економічних систем.

Сьогодні вчені визначають, як мінімум, дві фази життєвого циклу нової, постіндустріальної парадигми: перша – фаза зародження, припадає на 20 – 30-ті рр. ХХ ст., друга – фаза становлення – на останню чверть ХХ ст. Адже лише після Другої світової війни, коли науково-технічна революція відкрила нові можливості, горизонти економічного та соціального розвитку і водночас породила нові потреби та вимоги до виробництва, споживання, характеру використання основних факторів виробництва, термін «постіндустріальне суспільство» набуває свого конструктивного методологічного змісту у структурі дійсно нової наукової парадигми, важливими складовими якої є визнання постіндустріального суспільства певною «аналітичною конструкцією, а не картиною специфічного чи конкретного суспільства» [6, с. 655] та перехідного характеру даного суспільства до більш складної і високої стадії його розвитку. Такий підхід дозволяє розглядати постіндустріальне суспільство саме як новий етап розвитку системи господарювання та суспільства у рамках однієї економічної системи під впливом внутрішніх чинників їх розвитку.

У систему категоріального інструментарію сучасної науки термін «постіндустріальне суспільство» вперше ввів у 1958 р. Д. Рісмен, хоча батьком теорії постіндустріального суспільства по праву вважається Даніел Белл, автор усесвітньо відомої книги «Прийдешнє постіндустріальне суспільство». Саме він поклав в основу досліджень суті трансформаційних процесів, що відбувалися в надрах та в межах капіталістичної економічної системи, якісні відмінності нового суспільства від усіх тих, що передували йому, зокрема такі як:

• зниження ролі матеріального виробництва та швидкий розвиток сектору послуг та інформації;

• якісні зміни у характері людської діяльності;

• зміни у типах ресурсів, що залучаються до виробництва економічних благ;

• суттєва якісна трансформація традиційної соціальної структури капіталістичного суспільства.

Розглядаючи постіндустріальне суспільство як «ідеальний тип», Д. Белл формулює критерії, на основі яких можна, на його погляд, виявити принципові відмінності між доіндустріальним, індустріальним і постіндустріальним суспільствами. Одним із основних критеріїв, на його думку, із якою можна погодитися, виступає місце людини у різних ідеальних типах суспільства, її ставлення до оточуючого світу та до інших людей.

Визначальною особливістю і потребою постіндустріального суспільства, що формується під впливом НТР, змін у характері сукупної робочої сили, є перехід до інноваційного типу економіки, головною рисою якої стає створення ідей. Реалізація ідей вимагає творчих підходів не лише від авторів цих ідей, але й від тих, хто займається їх практичним впровадженням, що стрімко збільшує поле інтелектуальної праці2727
  Див. докладніше: Нуреев Р. Теории развития: новые модели экономического роста (вклад человеческого капитала) // Вопросы экономики. – 2000. – № 10. – С. 138 – 187.


[Закрыть]. Такі потреби та зміни стають можливими завдяки значним структурним зрушенням, що відбуваються в інвестиційних процесах і проектах. Зокрема, одним із найбільш пріоритетних напрямків інвестування в економіці розвинених країн всі останні десятиріччя як на макро-, так і на мікрорівні є освіта та виробництво нових знань. До того ж систематичні інвестиції у ці інноваційні сектори економіки роблять усі суб’єкти господарювання: приватний та корпоративний бізнес, держава, домашні господарства, окремі фізичні особи, розуміючи, що соціальний статус людини усе більше залежить від рівня освіти.

Формування основ і функцій постіндустріального типу економіки та суспільства приводить до появи нової інституціональної форми їх існування – інформаційного суспільства у зв’язку з чим виникає необхідність та можливість збагачення наукової парадигми, що визначає поле, методологію, стратегічні цілі та інструментарій досліджень закономірностей і тенденцій поступального розвитку сучасної економіки.

Дослідження закономірностей і проблем становлення та функціонування постіндустріальної моделі економічного розвитку, особливостей інституціональних форм адекватної такій моделі соціальної системи, безперечно, пов’язане насамперед із визначенням специфічних критеріальних ознак сукупності методів, за допомогою яких, власне, й може відбуватися процес пізнання цієї складної «аналітичної конструкції», «нового принципу соціотехнічної організації та нового способу життя» [6, с. 655]. Визначальною ознакою парадигми таких досліджень є насамперед нова філософія поглядів на сутність і характер змін, що відбуваються у житті світового суспільства, його економічної системи, національних систем в умовах динамічного розвитку науково-технічної революції, можливостей, загроз і ризиків, що виникають у процесі глобального усуспільнення усіх форм людської діяльності.

Основою нової філософії пізнання закономірностей трансформації складних економічних і соціальних систем став факт «завершення автономії економіки, підпорядкування економічної функції соціальним цілям» [6, с. ХІІІ, 503] в умовах зростання загрози стрімкого поширення соціальної депривації та «соціальної відчуженості» в інституціональному полі індустріального типу економіки та суспільства на початку ХХ ст.

На жаль, усвідомлення потреби пошуку принципово нових шляхів розв’язання провалів ринку та держави, адекватних їм механізмів та інструментів прийшло далеко не одразу як до політиків, так і до дослідників-теоретиків. Пояснити це можна лише одним – відсутністю у висхідній концептуальній схемі економічних досліджень філософського підходу, погляду, який передбачає системність уявлень про оточуючий світ, виходить із його цілісності у будь-яких проявах, отже, із визнання реального існування взаємозалежності, взаємопроникнення його складових, що, власне, й створює передумови для певного позитивного або негативного синергетичного ефекту у процесі функціонування та розвитку суспільства як метасистеми.

Саме філософський підхід до аналізу економічних проблем дозволяє сформувати не лише систему поглядів на закономірності розвитку економічних систем, але й визначити місце цих систем в оточуючому їх світі, звернутися до визначення ролі людини, як єдиного цілісного суб’єкта суспільного життя, а не лише як до людини економічної. Такий підхід дозволяє поглиблювати пошук найбільш ефективних мотивів індивіда до праці не лише у сфері матеріальних важелів впливу, але й через використання неформальних інститутів – ціннісноестетичних, соціально-політичних, культурологічних, що визначають ставлення людини до людини та до навколишнього світу.

Подібний підхід щодо формування методології дослідження сучасних економічних систем почав складатися задовго до появи постіндустріального суспільства, як реального явища економічного та соціального життя людства, що, зокрема, відбиває як складність, неоднозначність розв’язання основного питання філософії відносно ставлення мислення до буття, так і глибину можливостей творчої думки дослідників, які за певних умов на основі розуміння окремих конституюючих, ключових ознак здатні прогнозувати не лише тенденції подальшого розвитку, але й методологію дослідження цих тенденцій.

Яскравим зразком прояву таких можливостей філософського осмислення перспектив і моделей економічного та соціального розвитку можуть служити концептуальні підходи до розуміння принципів методології проникнення у сутність процесів, що знаходяться у зародковому стані або народжуються, класиків економічної та філософської думки А. Сміта, Дж. Ст. Міля, К. Маркса та Ф. Енгельса, Г. В. Ф. Геґеля, релігійного філософа С. Булгакова, Й. А. Шумпетера, М. Кондратьєва, Т. Шульца, футурологів Ф. Фукуями, Т. Тофлера, представників Чиказької економічної школи Дж. Льюїса, Г. Беккера, Дж. К. Гелбрейта, А. Маслоу, вітчизняних теоретиків В. Гейця, А. Гриценко, Б. Кваснюка, А. Чухна, росіян – В. Іноземцева, В. Ільїна тощо.

Досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку, слід за будь-яких умов виходити із розуміння того факту, що усі вони пов’язані з діяльністю людини, індивіда. Саме людина є невід’ємною складовою, елементом будь-якої складної соціальної системи. Принципова особливість функціонування індивідів у такій системі, і, зокрема у суспільному виробництві полягає у тому, що вони, виступаючи кінцевим результатом виробництва, водночас знаходяться у власному постійному процесі руху, під час якого «оновлюють самих себе в такій самій мірі, в якій вони оновлюють створюваний ними світ багатства»2828
  Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 46. – Ч. ІІ. – С. 222.


[Закрыть], визначаючи та опосередковуючи таким чином усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо.

Як соціальна істота, людина вважається універсальним компонентом будь-якої соціальної, у тому числі й економічної, системи, оскільки є «елементарним носієм соціальної системної якості»2929
  Афанасьев В. Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – С. 290.


[Закрыть], займає центральне місце в її структурі, тобто внутрішній організації, адже така організація завжди уявляє собою сукупність певних соціальних відносин – економічних, духовних, особистих, носіями яких виступають окремі особи, колективи, соціальні прошарки та верстви населення. До того ж саме людина забезпечує таку функцію соціальної (економічної) системи як взаємодія її з природним і зовнішнім соціальним середовищем, виступає головним суб’єктом та об’єктом управління, як інструмента інтеграції системи, збереження її якісної визначеності, вдосконалення та розвитку, забезпечує формування, перетворення та використання соціальної інформації з метою реалізації цілей своєї діяльності.

Вже один із перших серед видатних економістів нового часу – «системних» дослідників закономірностей розвитку суспільного виробництва – А. Сміт закладає критеріальні ознаки нової парадигми функціонування людини, особистості у такому виробництві. Зокрема, у своїй праці «Теорія моральних почуттів» А. Сміт говорить про очевидну недостатність задоволення лише матеріальних, зовнішніх потреб для відчуття себе самодостатньою людиною, здатною знайти своє місце у суспільстві. Вважаючи «піклування про власні інтереси та особисте щастя збуджувальною причиною усіх наших учинків, що заслуговують на похвалу», він водночас виходить із того, що звичка до заощадливості, працелюбність, скромність, та інші якості, пов’язані з реалізацією особистого матеріального інтересу, отже, з особистим інтересом людини, є доброчинностями «нижнього порядку». Вищим ступенем моральної досконалості він вважає здатність людини до обмеження власного егоїзму, прагнення до співпраці з іншими людьми, насамперед за допомогою певних економічних форм та інструментів, що забезпечує економічну свободу кожної особи, отже, моральність і законність економічного та суспільного життя. Фактично А. Сміт формулює проблему визначення чинників, на основі яких згодом відбудеться трансформація людини «економічної» у людину «соціальну».

До речі, одне з визначень економічної людини (нomo economicus) уявляє її як сукупність економічних потреб, інтересів, цілей індивіда, органічне поєднання у ньому рис працівника та власника. Економічна сутність людини розкривається в суперечливій єдності людини-працівника, як основного елемента системи продуктивних сил, і людини-власника, як суб’єкта економічних відносин, передусім відносин економічної власності. Людину соціальну можна визначити як умову, інституціональну форму та результат становлення системи соціальних відносин, в межах якої всебічно розвиваються сутність і сили людини, відбувається її перетворення в особистість, що передбачає діалектичне заперечення економічної сутності людини. Соціальна людина не може сформуватись, не досягши найвищих якостей людини-працівника і раціональних меж людини-власника. Тому людина як індивідуальність, за словами Геґеля, утримує в собі нескінченну множинність відносин і зв’язків3030
  В умовах трансформації економічних систем під впливом НТР, економічних і соціальних чинників філософія поглядів щодо місця та ролі людини у системі суспільного виробництва, її функцій мотивів діяльності значно поглиблюється. Це знаходить свій прояв, зокрема, у появі нової інституціональної форми визначення сутності людини – людини інституціональної.
  Як бачимо, філософське розуміння Геґелем багатомірності сутності та потреб людини знаходить свій розвиток і підтвердження в умовах переходу суспільства, економічної системи до нової якості умов їх функціонування та відтворення. Отже, ігнорувати таке розуміння місця та ролі кожної окремої людини у суспільстві, в економічному житті не тільки не етично, але й не прагматично, небезпечно, оскільки найбільш раціональні економікоматематичні моделі економічного розвитку країни у посттрансформаційний період чим далі тим більше будуть наражатися на проблеми неадекватності цілей країни і системи мотивації залучення громадян до їх реалізації.


[Закрыть], що належать до конкретного змісту людської душі. З-поміж потреб соціальної людини вирішальну роль у перспективі відіграватимуть потреби у вільній творчій праці, універсальному характері дій особи, у власному її вдосконаленні, потреби у всебічному розвитку здібностей до сприйняття знань, максимально можливому подовженні активного життя [5, с. 439 – 440].

Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована або малокваліфікована праця як масове явище у XVIII – XIX ст., не могла стати основою висхідної концептуальної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у системі виробництва, соціально-економічних відносин, оскільки слабо впливала на трансформацію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у характері та змісті праці, її творче збагачення. Адже, як це зазначав ще Г. Геґель, вирішальне значення має не рефлексія як така, а те середовище, у якому й утворюється тотожність загального та одиничного [14, с. 23]. Лише завдяки якісним змінам, що відбувалися в економічній системі на основі її циклічного розвитку, перетворенням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин власності, у ХХ ст. складаються умови, як для зміни ролі людини у системі виробництва, так і для формулювання якісно нової парадигми розв’язання теоретичних і практичних проблем такої зміни. В основі такої парадигми лежить уявлення про те, що «Людство повинно надалі об’єднуватися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соціальними»3131
  Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 1. – С. 604.


[Закрыть].